Львів. Червень 1941 року. Наприкінці місяця радянські каральні органи НКВС розпочали масові розстріли в’язнів у тюрмах на західноукраїнських землях. Тисячі тіл, жах, сльози та безсилля — все це стало щоденною реальністю для місцевого населення у перші дні німецько-радянської війни.
Тюрма на Лонцького, розташована у самому серці Львова, перетворилась на одну з ключових локацій цього кривавого терору. Стіни цієї в’язниці досі зберігають пам’ять про безвинно закатованих людей. Вони стали німими свідками жорстоких злочинів сталінського режиму.
Після входу радянських військ у Західну Україну у вересні 1939 року, згідно з таємним протоколом пакту Молотова-Ріббентропа, репресивна машина Кремля почала діяти негайно. Почалися арешти, допити, катування, показові “суди трійок” та масштабна зачистка всього, що вважалося загрозою радянській владі.
Уже в перші тижні радянської окупації тюрми були переповнені. Камери, коридори, карцери – усе слугувало механізмом залякування і фізичного винищення «неблагонадійних». Українська інтелігенція, селяни, студенти, священники, навіть підлітки — усі потрапляли в тенета «системи».
Сьогодні в колишній тюрмі діє меморіальний музей «Тюрма на Лонцького». Його мета — не дозволити світові забути про злочини комуністичного режиму. Ув’язнені камери, металеві ліжка, грати на вікнах — усе залишено максимально автентичним. Ідея створити Стіни пам’яті на місці розстрілів досі чекає реалізації.
Це лише початок історії про терор, про трагедію, яку пережили українці впродовж 1939–1941 років… Історії, яку потрібно пам’ятати.
Джерело: Радіо Свобода
🩸 Репресії, камери і зниклі рідні: як сталінський режим перетворив Львів на в’язничну столицю
Вересень 1939 року став поворотною точкою для Західної України. Саме тоді, згідно з таємним протоколом пакту Молотова-Ріббентропа, радянські війська окупували цей регіон, відкривши нову еру — еру терору.
Радянські “визволителі” дуже швидко запустили кремлівську репресивну машину. Сотні людей щодня зникали безвісти, тисячі були ув’язнені. «Трійки» — позасудові органи сталінської репресії — виносили вироки без адвокатів, доказів чи надії на справедливість.
У Львові діяло чотири головні тюрми:
- №1 — на вулиці Лонцького, найвідоміша і найстрашніша;
- №2 — на Замарстинівській;
- №4 — Бриґідки (колишній жіночий монастир);
- №3 — у замку міста Золочів, за 70 км від Львова.
За даними меморіального музею «Тюрма на Лонцького», станом на 22 червня 1941 року в тюрмах Львівщини утримували 5424 ув’язнених. У більшості випадків рідні не знали, куди поділися їхні близькі — батько, мама, брат, сестра, донька чи син. Людей арештовували вночі, без пояснень.
Коли німецькі війська наблизились до Львова у червні 1941-го, почалася паніка серед представників НКВС. Багато з них тікали з міста, забираючи із собою все награбоване. Та перед втечею вони виконали накази — знищити в’язнів.
Тюрма на Лонцького стала епіцентром жаху. Камери переповнені, харчів немає, вентиляція — відсутня. Нелюдські умови утримання, тортури, побиття, психологічне знущання — все це було щоденною реальністю в’язнів. Саме тут розташовувалось управління НКВС Львівської області.
Більшість арештованих становили українці, яких звинувачували у причетності до підпілля чи просто в “антирадянських” настроях. Уцілілі свідки розповідають: не було місця, щоб сісти або лягти; камери були настільки переповнені, що люди стояли, притиснуті один до одного, годинами, днями, ночами…
Це був лише початок трагедії, яку Львів пам’ятає досі. Продовження — попереду.
Джерело: Радіо Свобода
🔫 Масові розстріли у Львові: коли НКВС перетворив тюрму на Лонцького на фабрику смерті
23 червня 1941 року. Нарком державної безпеки СРСР Всеволод Мєркулов видає наказ № 2445/М, який запускає смертельну хвилю — в’язнів по всій Західній Україні ділять на дві категорії: тих, кого встигнуть вивезти до ГУЛАГу, і тих, кого слід терміново знищити.
Тюрма на Лонцького стає місцем кривавої бійні. Вже в ніч на 23 червня починаються розстріли, які виконують тюремна адміністрація та 223 полк конвойних військ НКВС. Першими розстрілюють по списках — у підвалі. Потім — без розбору: кидають гранати у камери або відкривають автоматний вогонь.
Олеся Ісаюк, наукова співробітниця Центру досліджень визвольного руху, свідчить:
«Чим далі, тим розстріли ставали менш вибірковими. В останні дні – 28-29 червня – просто кидали гранати в камери або пускали автоматну чергу. Шанси вижити були мінімальними».
26 червня на тюрму напала боївка ОУН, яка була частиною ширшого повстання. А далі — бомбардування. Попри хаос, перша група польських офіцерів втекла, відкривши двері для українських жінок-політв’язнів, серед яких була монахиня Олена Вітер.
💥 Свідчення про тортури, знущання й смерть
В’язнів ховали просто у дворі. У Львові почалися вуличні арешти. Людей приводили на Лонцького і без суду і слідства розстрілювали. Серед убитих — навіть німецькі пілоти, які бомбардували Львів.
Мешканці навколишніх будинків згадували: луна глухих пострілів, крики, жінки ридають під стінами, а вікна заборонено було навіть відчиняти.
⚡ Свідчення Олени Вітер — глибоко шокує:
«Мене били гумовими та залізними палицями, викручували руки, вливали сечу зі словами “Ось твоє святе причастя”…
Мене допитували 47 разів, при кожному – катували.
Пустили електричний струм по тілу. Одного разу мене кинули до льоху, повного щурів. Сказала, що хочу самостійної України – за це кинули в яму».
Вона вижила лише завдяки втечі польських офіцерів, які зуміли відчинити двері камери, де вона перебувала.
📊 Масштаби трагедії
- 24 червня: у тюрмах Львова та Золочева карателі НКВС розстріляли 2072 особи
- 26 червня: затверджено нові списки – ще понад 2000 в’язнів
- 22–28 червня: арештовано ще близько 500 осіб, навіть під час масових розстрілів
- На тюремному подвір’ї Лонцького — вбито до 1700 осіб, тіла заливали вапном
Серед загиблих — українці, поляки, євреї, німці. Дітей, які народжувались у тюрмах, масово знищували. Це — окрема болюча тема, яка ще потребує дослідження.
Розкопки після здобуття Україною незалежності підтвердили жахливі масштаби. У братських могилах, у підвалах, у подвір’ях — тіла, безіменні, закатовані, забуті радянською системою. Але не забуті історією.
Джерело: Радіо Свобода
🕯️ Львів, червень 1941: відкриті ворота пекла. Рідні шукали мертвих серед тіл
Коли німецькі війська увійшли до Львова у червні 1941-го, окупаційна влада відкрила двері усіх тюрем. Сотні, тисячі людей ринули до Лонцького в пошуках зниклих близьких. Побачене — неможливо описати словами.
Дзвенислава Мамчур-Калинець, донька поета Ігоря Калинця, згадує:
«Моя бабуся бачила на власні очі розпорені животи монахинь, вбитих немовлят… Її брат Андрій, якого затягнули на Лонцького, сам копав собі могилу. Його окуляри знайшли під час розкопок у 2016 році».
Опізнаних жертв ховали на львівських цвинтарях. Неопізнані — на Янівському. У підвалах тюрми, на подвір’ях, у братських могилах — десятки тіл, а можливо й сотні, залишились без імен і могил.
📜 Архіви, списки, імена, правда
У 1994 році почали видавати журнал «З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВС-КДБ». Уже в першому номері — поіменні списки страчених у липні 1941 року. Наприклад, лише один список із Чорткова від 21 липня — це 62 імені, більшість — хлопці по 20 років. Усі реабілітовані в 1990–1991 роках посмертно.
У Станіславі (Івано-Франківськ) розстрілювали по-іншому: заливали вапно, щоб не витрачати кулі. Після відступу НКВС родичі знаходили лише залишки одягу, злиплі кістки і тлін.
🏛️ Боротьба за музей пам’яті
Подружжя Ірина та Ігор Калинці багато років боролись за створення Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів. Ірина Калинець сама сиділа у тій тюрмі в 1972 році — тоді це був слідчий ізолятор КДБ.
У 2010-му влада Януковича намагалася закрити музей. Громада Львова вийшла на пікети. Звільнення голови СБУ Хорошковського вимагала і Львівська міськрада. Вдалося зберегти пам’ять — музей вистояв.
🕳️ Розкопки, останки, гільзи
У 2016 році на тюремному подвір’ї під кількома шарами сміття виявили останки 23 людей. Їх вбили у 1939–1941 роках. Поряд — радянські гільзи. Тіла кидали у глибокі ями — хаотично, без знаків і слів прощання.
Під час німецької окупації тюрма діяла як слідча в’язниця гестапо. Надгробки зі старого єврейського кладовища використовували для вимощення дворика. Євреїв змушували виносити трупи. А потім — спровокований погром. Одна окупація змінилась іншою.
🔁 Знову совєти. Знову тортури
27 липня 1944 року радянські війська повернулись до Львова. Тюрма на Лонцького знову стала інструментом терору. Тут утримували, допитували, катували. До 1996 року — слідчий ізолятор СБУ.
🕯️ Пам’ять. Історія. Правда
У 2009 році відкрили Національний музей-меморіал. У 2020-му знайшли мацеви (єврейські надгробки), які використовували як будматеріали. Їх повернули на цвинтар.
Можливо, тут буде Стіна пам’яті. Поки що — хрест і мовчазне нагадування про червень 1941-го, який Львів не забуде ніколи.
Тюрма на Лонцького — це не просто будівля. Це — живий музей болю, символ злочину, який не має права повторитись.
Джерело: Радіо Свобода
